Прощать!
Прощать!
Прощать!
Потому что все грешны
все ошибаемся
И Любить!
Любить!
Любить!
Потому что нельзя без этого, потому что любить можно только простив, а простить – любя.
Любя и понимая, что не себе обязаны своими добрыми делами, своими хорошими поступками и самою жизнью своей - не себе!
И я прощаю! Прощаю в 490-й раз, как завещал Иисус
в 1490-й раз… в 2490-й…
потому что 490 – это только образ
Он прощает нас каждый раз, когда каемся
сколько каждый из нас каялся? – не счесть!..
Прощает, даже тогда когда мы сами не подозреваем об этом.
И я прощаю!
Прощаю себя! Это первое и главное, что я должна сделать – простить себя! Потому что без этого не смогу по-настоящему простить никого. Прощаю себя, потому что меня простил Он! Простил и возлюбил!
ОН простил: как же мне не простить?!!!
Он омыл мои грехи, а я верю Ему!
Я прощаю
И прихожу к Нему! Снова! В 1000-й раз… только он знает, в какой именно…ВСТАЮ.
Снова ВСТАЮ!
Прихожу к Нему!!
Каждый раз все ближе!!!
Иисус!!!
я прихожу, по великой милости Твоей!
Не из боязни
Не из-за выгоды
Но как дочь Твоя!
Прихожу, потому что Тебя ЛЮБЛЮ!
Отец!
Свет!
Свет!!
Свет!!!
Свет любви!
Свет распахнутых объятий!!!
Теплых
Добрых
Нежных
Сильных
Отец!
Я – ТВОЯ ДОЧЬ!
Дорогие читатели! Не скупитесь на ваши отзывы,
замечания, рецензии, пожелания авторам. И не забудьте дать
оценку произведению, которое вы прочитали - это помогает авторам
совершенствовать свои творческие способности
Поэзия : Моя молитва - Левицька Галина Цей вірш був написаний за кілька годин до народження мого найменшого сина Михайла. В 13 год. мені робили “кесаревий розтин”, бо сама я його народити не могла. Чоловікові лікар сказав, що не гарантує ні моє життя, ні життя дитини. Я про це не знала, але відчувала, що проходжу по грані. Молилася за життя дитини. Просила у Бога, навіть якщо мені не судилося жити, щоб Він дав мені знати, що мій синочок живий!
Під час операції я враз відчула себе. Це було дивне відчуття: тіла не було, спробувала ворухнути руками — рук немає; спробувала ворухнути ногами —ніг немає; спробувала відкрити очі — лиш миттєвий зблиск світла. Але я була!!! І ні болі, ні страху. Лиш спокій… Потім почула голоси:
-Хто там в неї? (Голос професора Григоренка)
-Хлопчик, хороший, здоровий!
-Скільки в неї вдома?
- Шестеро…
-Це сьомий. Восьмого не буде…
Я не могла в ту мить задуматись над почутим, бо відчула, що кудись відпливаю… Але в серці була вдячність Богові за почуту вісточку про сина…
Я дякую Богові за його милість і любов. Він подарував моєму синові життя! Він зберіг і моє життя,давши мудрість лікарям під час операції: коли почалася дуже сильна кровотеча при розтині матки, професор прийняв рішення зробити ампутацію частини матки. І кровотечу вдалося зупинити.
Це було сім років тому. Михайлик в цьому році закінчив 1-й клас.